Встановлення юридичного факту постійного догляду

Велика кількість військових, які були призвані до ЗСУ та територіальної оборони через районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки і до цього часу добровільно проходять службу у військових частинах мають право на звільнення, але не можуть його реалізувати через відповідну неузгодженність законодавства.

Деякі наразі вже не мають можливість продовжувати службу через наявну тяжку сімейну обставину, яка потребує їх особистого втручання.

Наприклад, підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» встановлено можливість звільнення через таку сімейну обставину: у зв’язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матерією, що підтверджується відповідним медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я.

Абзацем 10 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я потребують постійного догляду.

Частиною 2 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що особи, зазначені у вказануму вище абзаці частини першої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.

Проте, керівництво військової частини не приймає документи про наявні у них для звільнення сімейні обставини, та вважає їх недостатніми для цього.

Відповідно до висновків центральної лікарсько-консультативної комісії загалом зазначається, що відповідна людина потребує постійної допомоги або потребує постійної сторонньої допомоги в побуті.

Зазвичай діти здійснюють за такими своїми батьками постійний догляд, а саме: прибирають житло, готуть їжу, купують необхідні ліки, продукти харчування, оплачують комунальні послуги, забезпечують усім необхідним для полегшення її пересування.

Військовослужбовець може подати рапорт командиру військової частини територіальної оборони про звільнення на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» оскільки не висловлює далі бажання продовжувати військову службу у зв’язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матерією, що підтверджується відповідним медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я. Але вони можуть також отримати відмову у задоволені рапорту від командира в/ч на підставі того, що відповідно до абз. 6 Переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 413 від 12 червня 2013 р. він може бути звільнений з військової служби через необхідність постійного стороннього догляду за хворою матір’ю, що повинно бути підтверджено відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років, а надані мною довідка та висновки лікарсько-консультативної комісії не є документами, «передбаченими вищезазначеним законом».

Проте, отримати медичний висновок медико-соціальної експертної комісії про необхідність постійного стороннього догляду людина самостійно не може, оскільки вона не може самостійно пересуватися та погребує постійної сторонньої допомоги, яку надати ніхто не може, через відсутність інших рідних осіб.

Крім того, видача таких висновків не передбачена діючим законодавством.

Отже, вирішення проблеми можливе через встановлення факту постійного догляду за своєю рідною матір’ю, яка через порушення функцій організму не може самостійно пересуватися та самообслуговуватись та потребує здійснення постійного догляду, має для військовослужбовця або військовозобов’язаного юридичне значення та дозволить або отримати відстрочку, або звільнитися з військової служби у запас.

Щодо загального розуміння, то постійний сторонній догляд – це догляд, який надається особам з тяжким захворюванням, що призводить до значного обмеження життєдіяльності, які надзвичайно потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду з боку третьої особи і не здатні до обслуговування себе. Вважається, що постійний сторонній догляд це вид догляду, яким забезпечуються інваліди із вираженими порушеннями в організмі, зумовленими професійними та загальними захворюваннями, травмами, що призводять до значного обмеження життєдіяльності, надзвичайною залежністю від постійного догляду, допомоги або нагляду інших осіб, неспроможні до самообслуговування (не можуть самостійно приймати їжу, забезпечувати гігієнічні потреби, потребують допомоги на прогулянках тощо).

Статтею 1 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” визначено, що обмеження життєдіяльності – це помірно виражена, виражена або значно виражена втрата особою внаслідок захворювання, травми (її наслідків) або вроджених вад здатності до самообслуговування пересування, орієнтації, контролю своєї поведінки, спілкування, навчання, виконання трудової діяльності нарівні з іншими громадянами. Відповідно до статті 1 Закону України про соціальні послуги чинники, що можуть зумовити складні життєві обставини: а) похилий вік; б) часткова або повна втрата рухової активності, пам’яті; в) невиліковні хвороби, хвороби, що потребують тривалого лікування; г) психічні та поведінкові розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин; ґ) інвалідність. Відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про соціальні послуги» фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім’ї, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права і обов’язки та є у тому числі громадянами похилого віку з когнітивними порушеннями та невиліковно хворими, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися.

Статтею 10 Закону України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, громадянами похилого віку визнаються особи, які досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, а також особи, яким до досягнення зазначеного пенсійного віку залишилося не більш як півтора року, на даний час в Україні для жінок це вік 60 років.

Таким чином, законодавством визначено гарантований соціальний захист вразливих осіб похилого віку, які знаходяться у складних життєвих обставинах через вплив несприятливих чинників у вигляді похилого віку, порушення функцій організму, невиліковних хвороб, відсутності можливості самостійно пересуватися та самообслуговуватись, та необхідності постійного догляду вдома на непрофесійній основі за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я.

Проте, стаття 16 Закону України “Про соціальні послуги” встановлює різні види та класифікацію соціальних послуг, в тому числі частина 2 цієї статті виділяє такий вид соціальної послуги як комплексні соціальні послуги, що передбачають узгоджені дії фахівців з надання постійної або систематичної комплексної допомоги (догляд, виховання, спільне проживання, соціальний супровід, кризове втручання, підтримане проживання, соціальна адаптація, соціальна інтеграція та реінтеграція тощо).

Окремо у ч. 4 цій статті зазначено, що соціальні послуги залежно від строку надання поділяються на послуги, що надаються: 1) екстрено (кризово) – невідкладно (протягом доби) у зв’язку з обставинами, що загрожують життю та/або здоров’ю отримувача соціальних послуг; 2) постійно – не менше одного разу на місяць протягом більше одного року; 3) тимчасово – не менше одного разу на місяць протягом до одного року; 4) одноразово.

Частиною 6 статті 16 Закону України “Про соціальні послуги”  встановлено яким є базові соціальні послуги, у тому числі:  1) догляд вдома, денний догляд; 2) підтримане проживання; 3) соціальна адаптація; 4) соціальна інтеграція та реінтеграція; 5) надання притулку; 6) екстрене (кризове) втручання; 7) консультування; 8) соціальний супровід; 9) представництво інтересів; 10) посередництво; 11) соціальна профілактика; 12) натуральна допомога; 13) фізичний супровід осіб з інвалідністю, які мають порушення опорно-рухового апарату та пересуваються на кріслах колісних, порушення зору; 14) переклад жестовою мовою; 15) догляд та виховання дітей в умовах, наближених до сімейних; 16) супровід під час інклюзивного навчання; 17) інформування; 18) медіація. Таким чином, можно дійти висновку, що догляд як соціальна послуга може надаватися постійно, тобто бути постійним, а допомога є поняттям більш загальним та включає у себе догляд.

Проте серед соціальних послуг у Законі України “Про соціальні послуги” не зазначено окремо такого виду допомоги як «постійний догляд». Інструкція щодо заповнення форми первинної облікової документації № 080-4/о «Висновок про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі», затверджена Наказом Міністерства
охорони здоров’я України 09 березня 2021 року № 407, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 15 квітня 2021 р. за № 510/36132, а також сама форма первинної облікової документації № 080-4/о не має відповідних положень про таке поняття як «постійний догляду» та зазначення необхідності здійснення постійного догляду за хворим, що не кореспондується із нормою права, зазначену у підпункті “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”. Порядком подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.2020 № 859 не передбачено порядок встановлення факту надання соціальних послуг з постійного догляду. Інших нормативно-правових актів, які б регулювали порядок видачі медичного висновку лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров’я та медико-соціальною експертною комісією щодо необхідності здійснення постійного догляду за хворим, немає.

Через вказане вище посадові особи зазначених комісій не можуть видавати висновки, передбачені статтею 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”, що тягне за собою необхідність встановлення відповідних юридичних фактів у судовому порядку, оскільки законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно ч. 2 ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Відповідно ст. 202, 203 СК України передбачено обов’язок дітей щодо утримання непрацездатних батьків, зокрема повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Дочка, син зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Статтею 51 Конституції України передбачено, що повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.  

Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Статтею 315 ЦПК України наведено перелік фактів, що мають юридичне значення, справи про встановлення яких розглядаються судом. Частиною 2 вказаної статті передбачено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, – у справах, пов’язаних з виконанням військового обов’язку, а також під час виконання службових обов’язків.

Таким чином, якщо вам потрібна правова допомога у вказаних справах ви можете звернутися на електронну пошту: evsutin.com@gmail.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *